|
Іван Карпенко-Карий
(29.09.1845-15.09.1907 рр.)
 З ім'ям Карпенка-Карого – одного з найвидатніших українських письменників і діячів театру пов'язане піднесення українського драматичного мистецтва в другій половині ХІХ і на початку ХХ століття. Він був не тільки талановитим актором, режисером, організатором і керівником трупи, а й видатним драматургом, рівного якому, за справедливим визначенням Івана Франка, не мала тогочасна українська література.
Карпенко-Карий – літературний і театральний псевдонім Івана Карповича Тобілевича.
Народився Іван Тобілевич 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці, колишнього Бобринецького повіту на Херсонщині, в сім'ї управителя поміщицького маєтку. Дитинство драматурга минуло за кріпацтва.
Опанувавши початкову грамоту в сільського дяка, Іван Тобілевич вступив до трикласного Бобринецького повітового училища, яке з відзнакою «за успіхи в науках» закінчив 1859 року. На цьому його шкільне навчання й кінчилося. Розумний, здібний хлопець мріяв про університет, прагнув стати учителем або лікарем, але через скрутне матеріальне становище великої сім'ї довелося йому в чотирнадцять років перейти на власний хліб – взятися за нудну, виснажливу працю чиновника-канцеляриста. Знання Іван Карпович набував самотужки, наполегливо працюючи над книгою, завдяки чому і піднявся до рівня високоосвічених людей.
Іван Карпович спочатку працював писарчуком у канцелярії пристава в містечку Мала Виска, а потім канцеляристом у Бобринецькому повітовому суді та Бобринецькій ратуші.
Проте ще в дитинстві Іван зацікавився театральним мистецтвом. Цьому сприяли хвилюючі розповіді матері, Євдокії Зінов'ївни. Своє захоплення театром мати передала й дітям. Тож не випадково з родини Тобілевічів вийшли ще й такі видатні діячі української сцени, як Панас Саксаганський, Микола Садовський та Марія Садовська (обидва молодші брати і сестра Івана Карповича). Микола і Марія прибрали собі театральні псевдоніми Садовських, скориставшись дівочим прізвищем матері, а Панас – Саксаганський – на честь містечка Саксагань, звідки мати була родом.
Іван Карпенко-Карий вперше почав пробувати свої сили в театральному мистецтві під час служби в Бобринці, а свою аматорську театральну діяльність широко розгорнув у м. Єлисаветграді (тепер Кіровоград), куди переїхав 1865 року. Завдяки палкій любові до театру і великим акторським здібностям Карпенко-Карий швидко став улюбленцем глядачів, керівником і головним учасником вистав у Єлисаветграді, про що не раз сповіщав «Елисаветградский весник».
За участю Івана Карповича в Єлисаветграді у 1875 році було вперше поставлено «Назара Стодолю» Тараса Шевченка з використанням музичної композиції П. І. Ніщинського «Вечорниці».
Творчість великих російських драматургів Гоголя, Грибоєдова, Островського, поряд з творчістю Шевченка та Котляревського, відіграла найважливішу роль у формуванні Тобілевича як драматурга і творця українського народного театру.
У тісному зв'язку з театральною розгорталась літературна та громадсько-політична діяльність Івана Карповича. У місцевій газеті «Елисаветградский вестник» він виступає з театральними рецензіями, а також публіцистичними статтями, спрямованими на захист міської бідноти. Він був одним з ініціаторів створення в Єлисаветграді Товариства для поширення ремесел і грамотності, яке піклувалося про те, щоб простий люд набув не тільки певних професійних умінь, а й оволодівав грамотою.
До того ж, Іван Карпович брав активну участь у нелегальному гуртку демократично настроєної молоді, поширював заборонену літературу. 1883 року, за розпорядженням міністра внутрішніх справ, його, як людину політично неблагонадійну, звільнили зі служби і наказали виїхати на три роки під гласний нагляд поліції в місто, що не підлягало посиленій охороні. Він обрав Новочеркаськ, куди і переїхав 1884 року.
У Новочеркаську Іван Карпенко-Карий, незважаючи на тяжкі обставини життя, зосередив всю свою увагу на драматургічній творчості. Там за три роки (1884-1887) були написані «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». Ці п'єси, поряд з написаними раніше в Єлисаветграді, засвідчили появу в українській літературі нового талановитого драматурга.
У квітні 1887 року Івану Карповичу було дозволено повернутися на Україну й оселитися на хуторі Надія поблизу Єлисаветграда, де він прожив ще майже два роки під гласним наглядом поліції.
Наприкінці 1888 року, коли гласний нагляд і заборону виїжджати з хутора було знято (під таємним наглядом поліції драматург перебував аж до 1903 року), Карпенко-Карий здійснює свою давню мрію – стає митцем-професіоналом.
Спочатку він працював у трупі Садовського, а згодом, разом із Саксаганським, очолив окреме театральне товариство. У той час широко розкрились його організаторські здібності, талант режисера і актора.
Глибоко усвідомлюючи важливість повноцінного репертуару для українського народного театру, Карпенко-Карий, поряд з напруженою роботою в трупі, не припиняв і драматургічної діяльності. Майже щороку він писав нову п'єсу. Творчий доробок Карпенка-Карого – 18 оригінальних п'єс.
На початку 1905 року стан здоров'я письменника погіршився – далися взнаки роки утисків, заслання, напружена праця, майже без відпочинку. Лікарі порадили везти хворого письменника на лікування до Берліна. Але остання спроба врятувати його життя виявилась марною. 15 вересня 1907 року у Берліні Іван Карпович помер. Тіло його перевезено на Україну і поховано поблизу хутора Надія на кладовищі села Карлюжине.
Вибрані твори:
|
