Каталог статей

У 1963 р. став студентом факультету журналістики Львівського державного університету, який заочно закінчив у 1968 р. Ще будучи студентом, влаштувався на роботу в редакцію чемеровецької районної газети «Нове життя», де обіймав посади завідувача відділу листів і масової роботи, а згодом – відповідального секретаря редакції. До 1980 р. працював у газеті «Радянське село».

З січня 1981 р. проживає у місті Хмельницькому. Після переїзду працював у редакціях обласних газет «Радянське Поділля» (нині – «Подільські вісті») і «Корчагінець» (пізніше – «Ровесник») на посадах випускового, літредактора, літконсультанта, кореспондента, редагував обласну газету «Подільська панорама», книги у державному видавництві «Поділля», був відповідальним секретарем редакції міської газети «Вечірній Хмельницький». Завідував кабінетом молодого автора при Хмельницькій обласній організації Національної спілки письменників України. Разом з двома іншими науковцями створив музей «Літературна Хмельниччина», був його науковим співробітником.

З лютого 1979 р. – член Національної спілки письменників України, а з грудня 1980 р. – член Національної спілки журналістів України. Лауреат Міжнародної літературної премії імені Івана Кошелівця, а також низки регіональних премій – міжобласної «Скарби землі Болохівської» (засновник Броніслав Грищук), обласних – імені Микити Годованця та імені Володимира Булаєнка, міської – імені Богдана Хмельницького. З 16 лютого 2016 року – член Хмельницької міської організації Національної спілки письменників України.

Окремими виданнями вийшли такі книги Миколи Мачківського: збірки поезій – «В житах» (1974), «Червоний рушник» (1979), «Живий дощ» (1983), «Зав'язь доброти» (1986), «Осіння радість» (1990), «Розімкнуте коло» (1994), «Вибране» (1994), «Далечінь» (1997), «Лугова незабудка» (2001), «Монолог тиші» (2006), «А трава – як любов!..» (2011), а також прозові твори – «Сорокодуби» (1994), «За сонячний промінь тримаючись…» (2005), «Живи – як сад…» (2007),«Пароль – «Проскурів» (1997), «Чорний дяк» (2000), «Провесінь в імлі» (2002), «До вежі черленої» (2005), «Коріятовичі» (2010).

За романом «Пароль – «Проскурів» знято документальний фільм.

ПОЕЗІЯ

Творчість Миколи Мачківського, починаючи з перших збірок («В житах», «Червоний рушник», «Зав'язь доброти»), що побачили світ протягом 1974-1986 років, пройнята пекучим болем повоєнної доби («Гривун», «Одяг 1946-го»). Тут заплакані голодні діти, замучені бідою і злиднями матері – уже вдови… Взагалі у поезії автора чітко проглядаються родинні зв'язки, особливо паралель «матір – син» (у цьому є щось автобіографічне). Адже для сина, що через війну не має більше тата, мати стає єдиною відрадою:

В отій довоєнній благенькій хустинці
Молодшає неня.
Покличе мене:
– Не бійся, синочку. Не прийдуть ординці! –
Голівку погладить,
Коли й пригорне…

Її образ у творчості Миколи Мачківського надзвичайно наскрізний. Про матір він говорить з простотою, зворушливою ніжністю і тою віковічною скорботою, що дихають з кожного слова, і  істинною синівською любов'ю. Вона справді для нього  була і залишається навіть після смерті найдорожчою людиною:

Все далі, мамо, твій відходить образ.
Все рідше, мамо, ти приходиш в сни…
Моя маленька, лагідна і добра,
Не забувай мій сад хоч восени.

Стимулом у житті для автора стають нерозривні родинні корені, предківський дух: «Все тут домашнє, до болю святе». Поет захищає пісню дідів, полотняну сорочку, в якій виростали здоровими ті, що жили до нас, захищає сільську цнотливість.

Із самого початку творчої роботи він наважується вдаватися до досить складної теми: поринає у психологію людської душі. Чимала частина всього поетичного доробку якимось чином, часом трохи побіжно, розкриває психологічні колізії, але є тут ряд таких, які присвячені тільки цій темі:

Клубочок, що підкотиться до горла,
Гіркий, аж застилають сльози очі.
Яка б людина не спізнала горя,
У ній щемливий стиснеться клубочок. 

І випливе відтіль, з самого денця,
І другим серцем в тілі затріпоче.
Тоді людині до кінця збагнеться,
Чого від неї перше серце хоче.

Радянщина відбилась на творчості Мачківського, але зовсім не так, як би цього хотіла влада. Зустрічаємо зримий супротив автора, сповнений зауваженнями, докорами системі, цілковитим запереченням її настанов.

Починаючи із заклику «цінуй землю, а не владу» він береться засуджувати зброєву  пошесть, ідеологічний тиск. Особливо гучно виступає на захист письменників, яких  влада назвала ворогами:

Що Винниченко – лютий ворог,
Що Хвильовий – заклятий ворог,
Що Семенко – запеклий ворог?
Кому товкмачили? Мені!

Згадує поет і про величезну екологічну помилку – Чорнобиль, адже чи не найбільше клопотів завдано людям бездумним ставленням до природи:

І голуб, що лякається зерна,
І ластівка, що моститься під снопик,
Не розуміють, що таке Чорнобиль,
А відчувають, в чім людська вина…

Підійшла межа, коли вже далі нікуди. Поет не гукає плакатно, а через поетичний образ, через почуття звертається до совісті кожного: «Не гаймося сьогодні, бо завтра що вдихнемо ми?». Мова тут йде про ту природу, якою живе, з якою розмовляє, в якій закохано купається автор («верби й тополята пружностеблі», «кульбаби, мов качата»).

Між ось цим, написаним раніше, і тим, що пише поет нині,  чіткої межі не провести, бо створене сприймається як одне ціле. В основі все ж лежать  сільські чи по-сільському заземлені вірші, від яких Микола Мачківський як син землі, її співець відійти не зміг, хоча виднокіл уже значно ширший, всеохопний… Додалися насамперед тривоги й болі, яких довелося зазнати і зазнає ненька Україна і які не дають спокою поету (поеми «Нічні очікування», «Недремний пращур»). Він патріот, справжній син України, до болю готовий відстоювати мову свого народу: «…її не смійте хоронити!». Щоправда, іноді Микола Мачківський досить різкувато докоряє співвітчизникам, називає деякі їхні громади «стадами боягузів», «продажною наволоччю рабів», хоча, якщо розібратись, то й на таку оцінку він має право, бо вболіває за свій народ, бажає йому добра. Безкомпромісно судить себе й інших, зрозуміло, як поет, громадянин. Адже ж все мусить кращати, бо надворі вже Україна стала Україною, хоч поки що невеселою, окраденою чужими та своїми:

Про що та сопілочка грає?
Україно!
Була б ти раєм,
Якби тебе не розгрібали,
Якби тебе не розтягали,
Якби над твоїми горбами,
Якби над лісами,
Якби над степом
Не кружляла
Чужа ненажерлива галич!
Якби тебе не в'язали,
Якби тебе не гнуздали
У повіддя,
Якби тобі волі хоч одне століття!

І все ж погляд його спрямований у майбутнє, на те, що має здійснитися, якщо Бог повелів з'явитися самій собою Україні. Наперекір нинішнім нашим негараздам чистота, переконаний поет, існує, в ній ми, українці, зцілимо свої змучені душі («Чистота»).

Серед нових поезій є й на історичні теми («Римляни в Кам'янці-Подільському», «Сковорода», «Окроплена воля», «Пілат»), є й пейзажна та інтимна лірика («Узбережжя», вірші про буковинські враження, особливо «Око вороне»). Ряд поезій з тонким смутком присвячені світлій пам'яті дружини Алли («…Далека моя! Як до тебе іти ще не близько!»).

А у «Луговій незабудці» знаходимо твори про Тараса Шевченка («Окроплена воля», «Сівба», «Лампада», «Є село…» та ін.). До нього Микола Мачківський звертається як до того, хто залишив українцям безцінну поетичну спадщину, як до всенародного наставника.

Найновіша збірка М. Мачківського «А трава – як любов!..» вийшла у 2011 році. Вона відзначається образною повновагістю, формозмістовою цілісністю, ліричною повнотою. Любов і природа – дві суті, що тісно переплітаються в основі збірки. Погляд автора дивує своєю внутрішньою наповненістю, глибоким розумінням всього, про що він пише. Любить життя, а конкретно – «маленьку людину», яка обезсмертнює «людей великих». Читач відчуває зрілість поета. Часто замислюється автор над життям, його змістом, особливостями випадку, долі.

Незмінним все ж залишається для М. Мачківського село… Це його дім, його життя, коріння, внутрішня гармонія:

Ще не одна проляже борозна
Довкіл села – як вена, обів'ється.
Воно ж в мені, як серце, б'ється, б'ється,
І скільки битись буде ще –
Бозна…

Особливо цікавим є цикл «З литовського епосу». У його строфах оживають мало знані читачами постаті української та литовської історії: Ольгерд, Давид, картини битви на Синіх Водах, художні полотна Чюрльоніса.

До прози Микола Мачківський звернувся у зрілому віці. Не збирався він братися за цю справу, навіть не помишляв про власні повісті і романи. Проте свого часу поета було залучено до створення музею «Літературна Хмельниччина». Працюючи науковим співробітником, він досліджував архіви. Те, що в них відкрилося, буквально сколихнуло поета-лірика, але не про все можна розповісти віршованим рядком – узявся за прозу. І раптом… з-під його пера одна за одною виходять три об'ємисті і досить цікаві книги – повість «Сорокодуби» (про упослідженого наклепником і забороненого за радянських часів поета-воїна Володимира Булаєнка), романи «Пароль – «Проскурів» (про антифашистське підпілля; до речі, в цьому творі він до­сить тепло розповів про німецького мандрівника ХVІІ століття Ульріха фон Вердума, цитує його щоденник) і «Чорний дяк». Останній з них із дещо інтригуючою назвою. Автор вперше відтворив художнім словом образи давніх подільських просвітителів Ісайї Кам'янчанина та Герасима Смотрицького, віддав належне і їхнім сучасникам-однодумцям – князю Василю-Костянтину Острозькому, першодрукарю Іванові Федорову, молдавському єпископу Макарію, знаним з інших відомих книг.

Згодом з'явилися й інші прозові твори:

• «Провесінь в імлі» (про складний життєвий і творчий шлях відомого українського прозаїка, видавця і громадського діяча Олександра Деко; написано у формі нарисових новел, жваво і подекуди досить гостро);
• «До вежі червленої» (роман склали чотири повісті про відому українську письменницю і журналістку Наталю Кащук, надзвичайно вродливу і талановиту жінку, якій випало життя, сповнене фізичних страждань);
• «За сонячний промінь тримаючись...» (твір із десяти літературознавчих новел, кожна з яких – своєрідна стежина життєвого і творчого шляху нашого земляка Миколи Федунця; написано тепло, цікаво, із залученням багатьох документів, є й фотографії з сімейного архіву поета);
• «Живи – як сад...» (розкрито неординарну особистість письменника і журналіста Мар'яна Красуцького; тут чимало оригінальних роздумів про вічну людину, мистецтво слова, формування літератора у відповідному середовищі).

Проза Миколи Мачківського краєзнавчого і літературознавчого характеру. Однак вона не суха, не безбарвна: теми письменник розкриває через призму художності, образне слово, обирає для своїх творів оригінальну форму. І читається його проза добре, зацікавлює ще не освоєним історичною наукою матеріалом.

ПРО НЬОГО

Хліборобська праця, рідна природа, трудовий і ратний подвиг старших поколінь, молода людина з любов`ю в серці – це його, Миколи Мачківського, світ. Така поезія допомагає у нашім думанні, зрештою, – у повсякденних клопотах.

О. Матійко

Микола Антонович – син повоєнної доби. В той час в житті було багато чорно-білого: спочатку книжки, потім – телебачення. І оця двухполюсність: або чорне, або біле, або добро, або зло – відчувається у творчості цієї людини.

М. Кульбовський

Поет добре володіє віршем, вміє розкрити внутрішню суть слова. Пульсуючий соціальний нерв поезії Миколи Мачківського пронизує всю його творчість, навіть вірші, на перший погляд, суто пейзажні.

П. Осадчук

У поезіях Миколи Мачківського є та «мудра простота», якої бракує віршам багатьох наших авторів. І сам він – світла особистість.

В. Базилевський