|
Олесь Терентійович Гончар
(03.04.1918-14.07.1995 рр.)
 Народ має відродитися в людяності, в чутті братерства й справедливості, дарованому йому колись від небес... У цьому сенс буття, тільки в цьому смисл того, що людина з'явилась на світ і дістала собі в дарунок планету.
Олесь Гончар
Письменник, громадський діяч. Академік АН УРСР (1978 р.), Герой Соціалістичної праці (1978 р.). Лауреат Державної премії СРСР (1948 р., 1949 р., 1982 р.), Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1962 р.), Ленінської премії (1964 р.). Депутат Верховної Ради СРСР VI-X скликань.
Народився Олесь Терентійович в с. Сухе (нині село Кобеляцького району Полтавської області). Після смерті матері хлопця забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суха Козельщанського району Полтавської області.
Літературна творчість приваблювала Олеся з дитинства. На початку 1930-х років він почав писати вірші та оповідання, які друкувалися в козельщанській районній газеті "Розгорнутим фронтом", газеті "На зміну", журналі "Піонерія". Після закінчення Бреусівської семирічної школи працював у редакції районної газети "Розгорнутим фронтом". Саме тоді розпочалася професійна журналістська діяльність Олеся Гончара.
У вересні 1934 р. Олесь став студентом Українського технікуму журналістики в Харкові, який закінчив 1937 р. Під час навчання він отримав змогу спробувати свої творчі сили як письменник: написав цілу низку художніх творів, штудіював творчість класиків світової літератури, відвідував літературну студію в Будинку Блакитного у Харкові. Одними з ранніх оповідань і повістей О. Гончара були "Черешні цвітуть", "Іван Мостовий" (1938 р.), "Орля" (1940 р.), "Стокозове поле" та інші.
Після закінчення технікуму він деякий час працював учителем, а невдовзі був запрошений на посаду кореспондента харківської обласної молодіжної газети "Ленінська зміна". Працюючи, він екстерном склав іспити до педінституту. Щоденна журналістська робота передбачала відрядження у села та міста, відвідування заводів, збирання матеріалів для кореспонденцій, статей, нарисів. Доводилося не лише самому писати, а й редагувати, допомагати авторам у підготовці матеріалів до друку.
Промайнув неповний рік роботи у "Ленінській зміні", і з вересня 1938 р. Олесь Гончар – студент філологічного факультету Харківського державного університету.
Журналістська діяльність О. Гончара була нетривалою і безпосередньо до неї він не повертався, але набутий досвід позначився в подальшому на його художній і публіцистичній творчості.
Навчання перервала війна. Разом з іншими студентами Олесь вирушив добровольцем на фронт, став мінометником. За бойові заслуги нагороджений орденами Слави, Червоної Зірки, трьома медалями "За відвагу".
Воєнні умови не дуже сприятливі для творчості, але письменник продовжував творити. Поезії воєнного періоду друкувалися у військових газетах.
Романи "Альпи", "Голубий Дунай", "Злата Прага" склали трилогію "Прапороносці" (1946-1948 рр.), яка посіла гідне місце серед найкращих зразків світової воєнної прози, витримавши понад 150 видань.
Безпосередні фронтові враження та спогади про однополчан стали темою низки новел О. Гончара. "Весна за Моравою", "Ілонка", "Гори співають", "Модри Камень" дуже близькі за своїм ідейно-художнім змістом до "Прапороносців".
Повернувшись додому, Олесь Терентійович закінчував навчання в Дніпропетровському університеті. У 1947 р. році він переїхав до Києва і став аспірантом Інституту літератури імені Т. Шевченка АН УРСР, пізніше – редактором відділу прози журналу "Дніпро", а згодом – журналу "Вітчизна". Впродовж 1959-1971 рр. він очолював Спілку письменників України. Як її голова, опікувався поширенням і популяризацією української мови, активно виступав проти політики русифікації України. З 1973 р. був головою Комітету захисту миру, Членом Всесвітньої Ради Миру.
У середині 1960-х років став одним з ініціаторів увічнення історії українського козацтва, в тому числі спорудження Державного заповідника на острові Хортиця.
Працюючи над великими творами, О. Гончар не цурався і так званих "малих форм". У цей час написано оповідання "Сусіди", "Соняшники", "Жайворонок", "Маша з верховини", повісті "Микита Братусь", "Щоб світився вогник" тощо.
1980-ті роки були найбільш вдалими для О. Гончара. Його публіцистика досягла вершини розквіту, а виступи в пресі, на радіо, телебаченні сприймалися як голос українського народу, що прагнув здобути суверенітет. Письменник першим заявив про катастрофічні наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, звинувативши в цьому існуючу політичну систему. В умовах національно-культурного відродження 1980–початку 1990 років підтримував створення товариства шанувальників української мови та Народного руху України, очолив Добродійний фонд відбудови Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря.
14 липня 1995 р. Олесь Гончар помер, похований на Байковому кладовищі у Києві.
Кращі твори Олеся Терентійовича Гончара – справді народного письменника – стали окрасою українського мистецтва слова, збагатили й скарбницю світової літератури.
|
