|
 |
|
Радушинська
Оксана Петрівна
|
Радушинська Оксана Петрівна народилась 27 вересня 1979 р. у місті Старокостянтинові, що на Хмельниччині. Вона єдина дитина у батьків, тому вони зробили усе для того, аби донька зростала щасливою. Середню освіту вона отримала в місцевій ЗОШ №8. Улюбленими шкільними предметами майбутньої письменниці були українська мова та література. Якось з Оксаною трапилася цікава історія: вона із книжок дізналася про вчинок О. Пушкіна, як він виконав своє домашнє завдання у віршах, і їй захотілося вчинити так само. Вона створила мало не поему під назвою «Без верби і калини нема України». Учителька, засумнівавшись у таланті учениці, спершу навіть подумала, що та звідкілясь списала вірш. Але згодом правда взяла гору, адже римувати рядочки дівчинка навчилася раніше, ніж читати та писати.
Було б усе добре, якби не інвалідний візок, до якого дівчину прикувала хвороба. Ще у трирічному віці звичайне щеплення від поліомієліту за добу підірвало дівчинці здоров'я, зробило її ноги повністю нерухомими. Протягом усього дитинства батьки возили її до медичних світил, знахарів, шептунок, екстрасенсів, але ніхто не міг пояснити причину хвороби. Усі тільки знизували плечима та розводили руками. Та хвороба не вибила майбутню письменницю з колії, вона загартувала її, зробила сильнішою.
Після закінчення середньої школи Оксана здобула освіту журналіста у Київському Укртелерадіоінституті, далі навчалась в інституті соціальних технологій Відкритого Міжнародного університету розвитку людини «Україна», за фахом – видавнича справа та редагування.
З журналістикою дівчина потоваришувала досить швидко, оскільки з досвідом газетярської роботи була добре знайома з дитинства. Її батько працював фотокореспондентом у районній газеті і віддав цій справі двадцять років, а з часом і сама Оксана стала постійним дописувачем місцевих газет (з 1996 р.). З того часу й розпочалося активне творче життя письменниці, перші професійні перемоги, вихід поетичних збірок, дитячих книжок… Вона пише українською та російською мовами, на різні теми. Її творчість є світлою, прекрасною, позбавленою турбот сьогодення. Адже поетеса вірить, що краса врятує світ.
Оксана Радушинська на сьогодні досить відома журналістка та літераторка на Хмельниччині. На її рахунку державна відзнака; більше ніж півсотні перемог у різноманітних літературних, журналістських конкурсах та преміях, серед яких і найпрестижніші в країні; кілька десятків співавторських книг і чимало авторських: «На крилах мрій» (1999 р.), «Світанкові сни» (2000 р.), «Казки яблуневого снігопаду» (2001 р.), «Неспівані пісні про щастя» (2002 р.), «Сповідь дощу» (2003 р.), «Навпіл iз долею» (2004 р.), «Стукав сніг…» (2005 р.) та книг дитячих віршів: «Сонячне зайченя» (2004 р.), «Абетка для малят» (2005 р.), «Віршики для малят» (2006 р.), «Абетка дошколярика-пішоходика» (2006 р.) та «Українські свята» (2007 р.) тощо. А за активну громадську роботу її нагороджували на всеукраїнському та міжнародному рівнях. Чого тільки варті такі відзнаки, як «Українська Мадонна десятиліття», «Жінка ІІІ тисячоліття», грант Президента України для обдарованої молоді та перемога у двох номінаціях на Всеукраїнському літературному конкурсі «Коронація слова», де саме її романи, уперше надіслані на конкурс, відзначили з-поміж тисяч рукописів. Ця велика жінка з навдивовижу сильним характером є кавалером Ордена княгині Ольги, членом Національної Спілки журналістів України (з 2002 р.), членом Хмельницької літературної спілки «Поділля» (з 2003 р.), членом Міжнародної Співдружності письменницьких Спілок (з 2004р.), членом Національної Спілки письменників України (з 2006 р.).
Її творчість добре знана у багатьох куточках світу. Добірки її віршів у різний час друкувалися в журналах: «Жінка», «Днiпро», «Дзвін», «Соціальне партнерство», в Міжнародному журналі «Склянка Часу/Zeitglas» (Україна-Росія-Німеччина), в газетах: «Проскурів», «Голос громади», «Подільські вісті», «Ровесни», «Літературна громада», «Сільські вісті», «Нова епоха», «Літературна Україна», «Літературна газета», «Луганський край» та інших. Авторські твори неодноразово звучали в ефірі радіо «Голос Києва», у передачах ХОДТРК «Поділля-Центр», на національному, обласному та районному радіо, на телеканалі УТ-1. Її авторські телепередачі постійно транслюються в ефірі телеканалу УТР, добірки віршів представлено на кількох мистецьких Інтернет-сайтах, зокрема в Інтернет-бібліотеці української поезії «Поетика». Окремі вірші Оксани Петрівни перекладалися німецькою мовою. У співавторстві з композиторами нею створено ряд пісень, які виконують співаки Хмельниччини, Вінниччини, Івано-Франківщини, Чернівеччини, а пісня «Одна сльоза» увійшла до репертуару Народної артистки України Валентини Степової.
 |
У збірці поезій та етюдів «Неспівані пісні про щастя»переплелись особисте світовідчуття та образи мальовничої природи, створюючи при цьому неповторну, феноменальну реальність мистецького всесилля, в якій стираються межі між внутрішнім світом митця і світом зовнішнім. Тут можна побачити та відчути глибину душі автора.
Щастя… Старовинна мудрість говорить, що людина – творець свого щастя. Справжнє щастя за віршами авторки збірки – це, передусім, уміння любити життя і людей, це горде відчуття своєї вагомості у суспільстві, це вміння віддавати свої сили, своє душевне тепло, полум'я свого серця служінню людям.
Існує думка, що людина повинна створити себе сама, знайти баланс гармонійності, але умовою для цього завжди була і буде чистота серця. Кому ж знати про це більше, як не О. Радушинській, яка сама себе й створила.
Своє життя ми ліпимо самі,
Як ліплять гнізда ластівки весною:
То пір'ячко, то грудочку землі,
То солод слів, замішаних з журбою.
|
|
Поетеса закохана у природу, у кожну пору року, втішається їхніми дарами. З такою любов'ю, пристрастю та обожнюванням описує все те, що бувало мільйони разів, але з року в рік по-новому, вперше.
Вона щиро дивується такій дивній речі – як час: «Ще, наче, учора вранці пробігся по опалому, ще теплому листю перший розчубчаний сніжок… Ще, наче, учора ввечері, на ніч перед Водохрещем, взявся мороз виліплювати на склі дивні символи-візерунки… А нині вже – вона. Весна. І все навколо живе, дихає, мислить нею…»
|
|
Збірка «Стукав сніг…» виношувалась близько десяти років. На її сторінках вміщено вибрані твори: поезії, есе, замальовки, етюди, з попередніх видань та зовсім нові, які надруковані вперше.
Поезії написані образно та багато. Є серед них такі, що спонукають до роздумів:
Цей світ ліпили нам не для біди.
А ми самі у нім розпорядились…
Комусь – із саду райського плоди,
А в когось – поторочі наплодились.
Є й оповиті дитячою щирістю та наївністю, де таїться щось незбагненне. Адже поетеса хоче пізнавати світ, дарувати людям радість, бути щасливою.
Хочеться вірити, що її мрії все ж таки здійсняться, і вона зможе потрапити в чарівну казку найкоротшим шляхом та віднайде там своє омріяне щастя:
|
 |
|
Смеркає день. Муркоче пісню кішка.
На шибці дощ октави написав.
Й лишилось вже до казки зовсім трішки…
Якби ще руку тільки хтось подав.
Ступає дощ тихесенько по листю,
У жовтень вбраний, ходить під вікном.
І видасться – до щастя зовсім близько,
І світло так, неначе перед сном.
Тільки витончена й вразлива натура може так тонко відчути цей світ, помічаючи наймізерніші дива дня і ночі. Тільки людина, в якій живе могутня душа, може дякувати долі за безмежне почуття – любов до навколишнього, безкінечного…
|
 |
Прозові роботи: оповідання, новели, замальовки та етюди, зібрані у книжечці «Блискавки третього покосу». Тут крізь призму минулого та майбуття авторка намагається пізнати себе. Сюжети її близькі до реалій сьогодення. Вона тонко відчуває красу навколишнього світу, неповторність кожної миті, багатство людської душі.
Люди – немов криниці. Муровані, немов на віки, і дерев'яні та почорнілі від часу, копані на радість людям і добро Всевишньому, освячені мудрістю землі, прадавністю води, одвічністю сонця та зірок. Вони втамовують спрагу, зціляють рани і душу, огортають найпотаємнішим споконвічним говором води. Знані і самотні, відвідувані і кинуті у забуття.
Будь-який прояв життя для поетеси є предметом естетичного осмислення. Вона намагається творити прекрасне, аби цією крихкою, тендітною зброєю побороти сірість буднів, безликість мрій. У її творах багато таємничого та незбагненного:
|
|
Блискавки безсоромно витанцьовували посеред нічного неба дивний язичницький танок, відбиваючи ритм на бубні громів. Вони зверхньо стрибали у піднебесся і рясно сипалися у промоклий світ, аби малі потерчата нарік могли збирати з них – пророслих – цвіт чаклунської долі і наварити з того настою нових громовиць.
|
|
«Казки яблуневого саду» – це нариси та поезії, в яких поетеса своїм предметом дослідження має повсякденність... За допомогою художнього слова вона передає свою насолоду життям, оспівує кожну мить. Як гарно сказано про літо, як вдало підібрано слова:
Задивилося літо у воду. Нарвало цілий оберемок польових квітів і, вмостившись під вербами, плете собі яскравий віночок із ромашок-волошок, вплітаючи туди і хвилини, години, миті…
Воно і вам зустрічалося. Пробігло легким вітерцем по волоссю, заблищало сонячним зайченям на повіках…
Її поезія – співуча, вона нерозривно пов'язана з духом музики. В її рядки вплелись надто витончені думки й виплекана шляхетність почуттів. А її героями є: дерева, квіти, трави, явища природи, які, ніби живі істоти, розмовляють, радіють, плачуть, сумують…
Зранку дощ припустив. Та потроху,
Геть покаявшись – тишити став,
Лиш зітхнув, мов розсипав тривогу
Та й подавсь по веселці за став.
|
 |
|
Відводиться певне місце в поезії й коханню, адже людина народжується з любові та живе для любові. Кожна мріє про те, щоб її кохання сяяло, ніби зірка. Та поетеса вважає, що коханню потрібна воля, ніжність небес, красота квітів:
Ей нужен весной первый ландыш в траве
И тихой реки голосок,
Ворчливые грозы, туман на заре,
Да сонный берёзовый сок…
|
|
