|
Поезії Олександри Ванжули хвилюють, бентежать, у них присутній отой непроминальний біль, що завжди не давав засинати нашій національній душі. Вона, авторка, дивиться на світ широко розкритим поетичним зором, охоплюючи Україну в її просторовому, історичному і ментальному окружжі.
Петро Засенко
|
|
Олександра Семенівна Ванжула (1938-2015 рр.).
Народилася 2 травня 1938 року у мальовничому селі Велика Стадниця Вінницької області, у сім'ї службовця. Дівчинка рано залишилася круглою сиротою. У повоєнному 1946 році кадебісти безневинно репресували її батька Семена Лазаровича, скатували в беріївських застінках. Невдовзі померла мати Євфросинія Андріївна. Дівчинка виховувалася у Рожнятівському дитячому будинку, що в Томашпільському районі. Та майбутня поетеса не зламалася, вона знайшла в собі сили для життя і творчості. Закінчила Одеський технікум харчової промисловості (1958), навчалася у Московському технологічному інституті (1960-1962). Після того довгий час жила і працювала за межами України. А з 1981 року Олександра Ванжула – хмельничанка. Вона працювала в облхарчопромі, центрі науково-технічної інформації, обласній бібліотеці для юнацтва, з 1986 року – в обласній організації Спілки письменників України, а з 1997 року стала членом Національної спілки письменників України.
|
Перші свої поезії поетеса написала у шостому класі на прохання вчителя, до 50-річчя від дня народження Миколи Островського (на конкурс). Дівчина зайняла перше місце і її вірш був надрукований в «Піонерській правді». Потім вона друкувалася в районній та обласній пресі. На сьогодні у її творчому доробку нараховується тринадцять поетичних збірок. Її літературні здобутки відзначені Міжнародною літературною премією ім. І. Кошелівця (2000), обласними преміями ім. В. Булаєнка (2002) та ім. Я. Гальчевського «За подвижництво у державотворенні» (2000).
| Минуле та сьогодення тісно переплелися у збірці віршів «Серпень» (1991). |
|
У ній поетеса дає настанову теперішньому та прийдешньому поколінням, закликає з гідністю прожити життя, творити добро і уникати злого, щоб не довелося каятися:
Тримайся з гідністю на сцені,
Що називається – життя.
Ділись добром в стрімкім щоденні
Без розрахунку й каяття.
З великим болем та щемом у серці згадує воєнні та повоєнні роки, що ятрять глибокі душевні рани:
Не випадало бачить
яблук на снігу…
Лиш бачу сніг,
Що поряснили краплі крові.
То горобина людям
Про війну лиху
Нагадує і зве
До злагоди-любові.
Багато своїх поезій поетеса присвятила своїм рідним та близьким серцю людям:
Обличчя риси – світлі й рідні –
Не відшукати, не знайти…
Лиш односельці кажуть літні:
«На неню дуже схожа ти».
|
 |
| |
 |
Збірка поезій «Небесні джерела», видана у 2001 році, об'єднала у собі прекрасні поезії, написані щиро, від душі. В них досить тісно переплелися особисте і суспільне. З якою великою любов'ю пише про рідні та дорогі серцю місця:
Мої місця, печаллю скроплені,
До вас вертання проросло.
Без вас засніжено було б мені,
А з вами – у душі тепло.
Хоч мало я із вами зналася,
Та шануватиму завжди.
Тут вранці молодість вмивалася
Із кухля чистої води.
Травинка кожна тут обожнена.
Люблю це марево отав,
Цей лист росистий подорожника,
Що рану гоїти вмовляв.
|
Поетеса порушує насущні проблеми сьогодення, які не дають спокою жодному українцеві. Вона правдиво описує життя з усіма його труднощами та цінностями:
|
В бабусі хатина – маленька,
Немов сірникова коробка.
І є ще, говорить старенька,
Болячка якась допотопна.
|
До того ж учора й сьогодні
Дощисько, і їсти нема що.
Вітри розгасались холодні,
І радіо – кругле ледащо. |
На сьогодні в Україні чимало людей, для яких українська мова є чужою.
Поетеса вважає, що тільки у селах можна відчути предківський дух, почути живу народну українську мову. Тамтешні жителі є добрими та щирими, а їхні думки є чистими і світлими. Вони не прагнуть показати себе кращими, ніж є насправді.
Давай в село гайнем, там ще не зник
Дух предківський, ще слово є – прозорим.
Заглянем у село, як у словник, –
Довідатись, чи правильно говорим.
Хліб – наша святиня. І поетеса присвятила йому справжню оду:
Здоров будь, хлібе! – мовлю й бережливо
Несу, немов похресника, у дім…
Бува недужим інколи це диво,
Про те сьогодні рідним оповім.
У збірці поетичних творів «Моє» (2008) болісно звучить мотив дитинства, вбитого війною. Потрясіння, пережите у роки фашистської навали, довго мучило поетесу, відбившись у низці поезій:
|
В той ранок я біля вікна,
Маленька, в теплім затінку сиділа.
І знать не знала, що війна
В моїм селі уже… Не розуміла…
Той ранок, мов страшне кіно…
Посипалися скла осколки сині,
Упали в серце, аж на дно…
Донині там лишаються, донині…
Ніжно, задушевно Олександра Семенівна передає глибоке почуття суму за дитинством, за рідними серцю місцями, що залишаються у спогадах кожної людини протягом усього життя:
Мені рідніше – сонях, сіножаті,
Спів перепілок в золотих житах…
Бо рідна сторона, вона, як мати, –
Нема дорожчої ніде в світах.
|
 |
Найбільше душевної злагоди та гармонії у тих поезіях, де переважає мотив єднання людини з природою:
|
Дощ пройшов – і заспівала пташка
Поміж вмитих віт.
Жовтоока дивиться ромашка
На погожий світ.
|
Чорнобривцям он дарують радість
Маки й спориші.
І мені вже хочеться сміятись –
Інше вже в душі. |
|
Зовсім нещодавно побачила світ нова книга поезій «Осіннього листя жмутик» (2013), яка наскрізь пройнята українським духом.
|
 |
В ній йдеться про пережите і незабутнє. Це подарунок поетеси любителям хвилюючого поетичного слова.
Майстрині художнього слова протягом життя довелося пізнати чимало лиха, втратити багатьох близьких людей, що вилилося в поезії:
Зоря згоріла… Мов сірник…
За нею інші догорять.
Гортаю мовчки записник,
Де цифри й прізвища стоять.
То телефонні номери,
І там же – друзів імена.
Мовчать поза вікном вітри,
А я сумую край вікна.
Знайомих згадую своїх…
Нема вже тих… І тих нема…
І хоч життя триває біг,
Він студенить, немов зима.
|
Ще за молодих років довелося поетесі побувати у різних місцях колишнього Радянського союзу, десять років провела за кордоном, та ніякі поневіряння чужими краями не змогли вбити у неї любові до рідної землі, української материнської мови. Її болить і хвилює проблема ставлення людини до України, до рідного слова, до святих предківських коренів. Багато її поезій за цією тематикою покладено на музику.
|
Під небом чужих заграниць
Бувати не раз випадало, –
Тепло твоїх добрих зірниць
Єство моє там зігрівало.
|
І ось я удома. Стою
На стежці, що сяє раїнно.
І знову у душу мою
Ти світиш, моя Україно. |
У цьому доробку є вірші, присвячені В'ячеславу Чорноволу, Володимиру Булаєнку, Тарасу Шевченку тощо.
|
Йшов по стерні чи по шляху терновім –
Повсюди волю бачити хотів.
Таким він був.
І – є!
Провісним словом
Виводить нас зі страху й рабських днів.
|
Мов чар цілющий, сутність «Заповіту»
Берем в серця
Й новий будуєм час.
Такий він
Перед зором всього світу,
Хранитель духу нашого – Тарас. |
З приходом весни природа щедро засіває землю квітами, що не залишає байдужим жодне людське око. Олександра Семенівна пише:
Я із малечку квіти люблю…
Я несу до них ніжність і мрію…
І себе на тій думці ловлю,
Що із ними немовби світлію.
Закликає поетеса творити добро на цій землі, любити та поважати один одного, не бути байдужими до чужої біди:
Твори добро, як Матір Божа вчила,
Не грійсь лиш сам – в своїм теплі.
Тоді й не згубиться могила
На многогранній цій землі.
  
 
Кожен вірш Олександри Ванжули – неповторне творіння. Народжені у ритмах відповідного часу, мелодії цих поезій досить різноманітні, та їх поєднує цілісність, насиченість та гармонійність. Ця самобутня майстриня художнього слова вміє знайти найтонші струни людської душі і змушує їх щемно відзиватися на чутливий доторк.
Нажаль, 19 грудня 2015 року серце подільської поетеси Олександри Ванжули перестало битися...
|
